ПОЯСНЕННЯ НАУКОВЕ

ПОЯСНЕННЯ НАУКОВЕ - 1) Розкриття сутності предметів і явищ об'єктивного світу шляхом з'ясування причин виникнення та існування явищ, знаходження законів їхнього розвитку чи функціювання, виявлення механізму дії тощо. П. н. у цьому розумінні слід відрізняти від опису наукового, який виявляє і фіксує зовнішні властивості предметів і явищ. 2) Одне з основних і безпосередніх завдань наукового пізнання. Залежно від переважного використання тих або інших компонентів наукові теорії розрізняють П. н. на основі законів (номологічне пояснення) і на основі моделей (модельне пояснення). Відповідно до характеру відображуваних закономірностей номологічні пояснення можуть бути динамічними, статистичними, телеологічними та ін. Залежно від залучених методів розрізняють також змістові (наочні, якісні) й формальні (логічні, математичні та ін.) різновиди П.н. Розрізнення об'єктів предметних галузей зумовлює специфіку філософських, соціологічних, фізичних, біологічних та інших видів П.н. Використання певних засобів і методів дозволяє дати пояснення досліджуваного об'єкта в контексті його сутнісних структурних, функціональних, причинних, генетичних та інших зв'язків, що є також підставою для виділення структурних, причинних та інших форм П.н.

див. пояснення наукове

ДІАЛОГ ( від грецьк. διάλογοζ - розмова, бесіда) - в античній філософії метод знаходження істини за допомогою певних питань і методичного знаходження на них відповідей (Сократ, Платон). У сучасній філософії Д. - універсальна форма відношення "Я - Ти" як спосіб дослідження сутності людини та визначення її реального призначення у житті. Філософія Д., започаткована у XIX ст. працями Фоєрбаха та Гумбольдта, сучасного рівня розвитку досягає у працях Бубера, Бахтина, Левінаса та ін. Визначальним для філософії Д. є відмова від принципу тотальності (оскільки останній не в змозі виразити істинну сутність буття людини) та пошук "третього шляху" між нездійсненним ідеалом об'єктивності і картезіанським зведенням індивідуальності до богорівного, але беззмістовного "Я", не пов'язаного з іншими. На думку діалогістів, існування людини завжди є "співбуттям" з іншими людьми. Істина про людину може бути досягнута на шляху аналізу зустрічі, як місця, де людина постає у відмінному від інших вимірі - діалогічному. Дослідження сутності Д. відбувається у різних напрямах: виявлення форм та вимірів Д., розроблення категоріального апарату Д. тощо. Так, Бубер досліджує проблему Д. у трьох вимірах: між людиною та людиною, між людиною та світом і між людиною та Богом (Бог тут виступає як вічне "Ти", де перетинаються всі лінії відношень людини). Послідовник Бубера Левінас, зберігаючи релігійне забарвлення Д., розглядає його як універсальну умову людського буття, розрізняючи в діалогічному просторі антропологічний, психологічний та соціальний аспекти, а також залучаючи нове поняття - асиметрії діалогічних стосунків. На відміну від Бубера, який Д. з Богом тлумачить як засіб порятунку від самотності, Бахтин можливість подолання самотності вбачає у спілкуванні з іншою людиною, у якому долається монологічність самого буття, а мова досягає своєї довершеності, оскільки оформлене у мові слово зустрічає відповідь. Існують різні думки стосовно евристичних можливостей Д. у природничо-науковому пізнанні, аж до заперечення діалогічного характеру наукового пізнання. Зокрема, Бахтин, ґрунтуючись на сформульованій ще у культурі Нового часу тезі про істинне знання як таке, що абсолютно виключає суб'єктивний фактор, розрізняє гуманітарне та природничо-наукове знання за ознакою діалогічності гуманітарного та монологічності природничо-наукового. Сучасна методологія наукового пізнання вносить кардинальні зміни у розуміння науки як специфічної форми діяльності людського духу, згідно з якими наука постає як певна сукупність різних дискурсивних практик, які пропонують різні, іноді суперечливі моделі світу, що мають однакові права на істину, в зв'язку з чим ідея Д. у природничо-науковому пізнанні набуває евристичної значущості. Д. у природничих науках реалізується на різних рівнях і у різних площинах: 1) На рівні практичного відношення до світу, на якому Д. роздвоюється на відношення "Я - Воно" та відношення "Я - Ти". Відома дилема - чи відноситись до природи як до майстерні ("Воно"), чи як до храму ("Ти"), - вирішується при цьому не у формі протиставлення "або - або", а у формі синтезу "і - і". 2) На рівні пізнавального відношення в природознавстві предметом дослідження є не природа сама по собі, а природа в тій мірі, в якій вона підлягає людському запиту. Тому і в науковому пізнанні людина зустрічає іншу людину, а, отже, вступає в Д. Д. як місце зустрічі людських свідомостей реалізується: 1) на рівні зіткнення наукового і ненаукового способів мислення; 2) на рівні зіткнення різних наукових способів пояснення реальності, які притаманні різним культурам; 3) на рівні зіткнення різних наукових уявлень у межах однієї науки чи культури. Д. може відбуватись у реальній формі, тобто як спілкування "Я" з іншим, реальним "Ти", або у формі внутрішнього Д., у якому "Я" самого творця протистоять його різні проекції, усвідомлювані як "Ти". Переведені у внутрішній Д. різні рівні і проекції Д. дозволяють розглянути об'єкт дослідження з різноманітних точок зору і виробити з урахуванням усіх логічних та пізнавальних заперечень нову, оригінальну концепцію.

ПАРАПСИХОЛОГІЯ ( від грецьк. παρα - префікс, що означає біля, ззовні; ψυχή - душа) - 1) Коло незвичайних явищ (псіявищ), що не розглядаються як доведені факти сучасними природничими науками (яснобачення, позасенсорна передача інформації на відстані, безконтактне пересування предметів тощо); 2) Система поглядів, яка претендує на статус науки і вважає своїм головним завданням вирішення фундаментальних питань психології засобами фізики. На підставі багатьох теоретичних припущень П. намагається довести можливість існування псі-явищ та, відповідно, вивчення їхніх особливостей. П. набула подоби наукової дисципліни наприк. XIX ст., коли поширилися спроби застосовувати наукові підходи до пояснення медіумізму (спіритизму) та телепатії. Прихильниками П. у XIX ст. були відомі вчені: Крукс (1832 - 1919), Баррет (1844 - 1925), Бутлеров (1828 - 1886) та ін. У 80-х рр. XIX ст. у Великій Британії та Америці виникли тов-ва психічних досліджень, що займалися П. Подібні організації нині діють у багатьох країнах світу (напр., в Росії це Фонд парапсихології ім. Васильєва; в Україні дослідження псі-явищ проводить наукове тов-во ім. Попова). В П. існує декілька теоретичних позицій, які наближають її або до природничих наук, або до окультизму й містики. Концепції П. мають певне значення для формування доктринальних основ окремих новітніх релігійних течій.

ПЕРЕДБАЧЕННЯ - припущення про напрям розвитку (явищ, відносин тощо), про можливість певних подій, соціальних, технічних рішень та ін. На відміну від П., що виходить із зовнішніх ознак (напр., прикмет), наукове Н. враховує суттєві зв'язки між явищами. Здатність передбачати ще не встановлені досвідом явища, спонукати до їхнього виявлення й дослідження, прогнозувати події, які можуть або повинні відбутися в майбутньому, окреслює евристичні можливості наукової теорії. Вірогідність, точність і повнота результатів П. істотно залежать від істинності і глибини пояснення наукових фактів. Тому підтвердження результатів П. на практиці є одним із непрямих доказів істинності системи знань, на підставі якої було виведене це П. Розрізняють якісні П., що ґрунтуються на аналізі основних суперечностей якогось явища та вказують на чільну тенденцію його розвитку, і кількісні, побудовані на застосуванні порівняльнообчислювальних методів. Кількісні та якісні методи П. використовуються як такі, що обопільно доповнюють одні одних.